У середині дев’яностих мої (вже покійні, царство їм небесне) бабуся з дідусем відправилися купувати дідусеві лаковані черевики — річ по тим часам недешеву, тим більше після минулої кризи. Зайшовши в один з пристойних бутиків італійсько-турецько-російського походження, вони натрапили на вісімнадцятирічну дівчину, яка вважала, що вони — професора медичного університету і заслужені хірурги СРСР (а потім і Росії) — неплатоспроможні, хоч і одягнені були «за статусом».
Продавщиця, проводжаючи їх ледачим поглядом від вітрини до вітрини, неспішно фарбувала нігті і на прохання моєї бабусі показати товар ніяк не реагувала. Нарешті, не витримавши спопеляючий погляд моєї бабусі після чергового «ігнору», вона кинула:
— Ну чого ви всі питаєте? Все одно ж на вашу пенсію брати не будете!
Бабуся мовчки покрутила-покрутила один черевик в руках — і небагатослівно попросила:
— Загорніть.
Черевики коштували шалених грошей, але незважаючи на прохання мого дідуся, бабуся кинула акуратно складену стопочку новеньких купюр продавщиці в руки, постояла, поки та засоромлено завертала взуття, і, взявши мого дідуся за руку, мовчки вийшла.
Як потім зізналися і бабуся, і дідусь, вираз сорому і жаху на обличчі тієї дівчата коштувало кожної копійки, заплаченої в той день. А черевики 52-го розміру так і стоять у мене вдома неношеними, так як на дідусеву 43-й вони не згодилися. Зате кожен день, коли весь день мене задалбывают з різних причин, я дивлюся на черевики і посміхаюся.
